Семінар «Філософія стародавнього світу. Східна та Західна парадигма.»

    На цьому семінарі були висвітлені такі проблеми як:

• Специфіка вчення Платона та ідеї його філософії;

• Якою повинна бути держава за Платоном.

Платон (427 - 347 до н.е.) - син афінського громадянина. По своєму соціальному стані відбувався з афінської рабовласницької аристократії. І звичайно ж був своєю людиною в Сократовському крузі. В молодості був слухачем гуртка прихильника навчання Геракліта - Кратила, де познайомився з принципами об'єктивної діалектики, на нього також вплинула і тенденція Кратила до абсолютного релятивізму. У 20 років він готувався брати участь у змаганні як автор трагедії і випадково перед театром Діонісія почув дискусію, у якій брав участь Сократ. Вона настільки його зацікавила, що він спалив свої вірші і став учнем Сократа. Було це приблизно в той час, коли афінський флот одержав останню значну перемогу в Перепелонскій війні.

Основне питання філософії Платона

Основне питання філософії він вирішує однозначно - ідеалістично. Матеріальний світ, що нас оточує і який ми пізнаємо своїми почуттями, є лише "тінню" і зроблений від світу ідей, тобто матеріальний світ вторинний. Усі явища і предмети матеріального світу минущі, виникають, гинуть і змінюються (і тому не можуть бути справді сущими), ідеї є незмінними, нерухомими і вічними. За ці властивості Платон визнає їх справжнім, дійсним буттям і зводить у ранг єдиного предмета справжнього щирого пізнання. Між світом ідей, як справжнім, реальним буттям, і небуттям (тобто матерією як такою, матерією в собі) існує по Платонові, що здається буття, похідне буття (тобто світ дійсно реальних, почуттєво сприйманих явищі і речей), що відокремлює щире буття від небуття. Дійсні, реальні речі являють собою з'єднання апріорної ідеї (справжнього буття) з пасивною, безформною "приймаючою" матерією (небуттям). Відношення ідеї (буття) і реальних речей (удаваного буття) є важливою частиною його філософського навчання. Почуттєво сприймані предмети не що інше, як подоба, тінь, у якій відбиті визначені зразки - ідеї. Але в нього також можна зустріти і твердження протилежного характеру. Ідеї присутні в речах. це відношення ідей і речей, відкриває визначену можливість руху до ірраціоналізму. Багато уваги він приділяє питанню "ієрархизації ідей". Ця ієрархизація представляє визначену упорядковану систему об'єктивного ідеалізму. Ідея краси і добра це одна з найважливіших ідей для Платона. Вона не тільки перевершує всі реально існуюче добро і красу тим, що досконала, вічна і незмінна (так само, як і другі ідеї), але і коштує вище інших ідей. Пізнання, чи досягнення, цієї ідеї є вершиною дійсного пізнання і свідченням повноцінності життя. (роботи - "Бенкет", "Закон", "Федр").

 У своїх творах Платон говорить про модель "ідеальної", кращої держави. Ця модель не є опис якого-небудь існуючого ладу, системи, а, навпаки, модель такої держави, якої ніде і ніколи не було, але яка повинна виникнути, тобто Платон говорить про ідею держави, створює проект, утопію. 

Про виникнення держави Платон у своїму діалозі говорить:

«…, держава, як на мене, виникає тоді, - сказав я ,- коли будь-хто з нас самотужки не може забезпечити собі вкрай необхідні речі, а має потребу ще багато в чому.

• Отож хтось бере собі  в товариство когось для задоволення то однієї потреби, то іншої . а постійно що-небудь потребуючи, багато людей збираються разом, щоб спільно жити й допомагати одне одному; таке об’єднане поселення ми називаємо державою.»

    А правителем в цій державі слід призначити того: «… хто завжди витримував випробовування – і в дитинстві, і в юності, і в зрілому віці, виходячи з усього неушкодженим, того якраз і слід призначити правителем і охоронцем держави.»

«Бог вимагає від  правителів передусім і переважно, щоб саме тут вони були добрими охоронцями й ніщо так пильно не оберігали, як потомство, з’ясовуючи, що з цих домішок у душах їхніх дітей, і якщо дитина народиться із додатками міді і заліза, то вони ні в якому разі не повинні перейматися до неї співчуттям, тобто зараховувати її до числа ремісників чи хліборобів, а якщо хтось із їхніх нащадків народиться із домішкою золота чи срібла, оцінивши це, вони повинні перевести його до охоронців держави чи до їхніх помічників. Адже існує пророцтво, що держава буде зруйнована тоді, коли її оберігатиме залізний або мідний охоронець.»

      Організація  життя і житла в  «ідеальній державі» повинна бути такою:

«… слід облаштовувати життя та оселі ось у який спосіб: насамперед ніхто не повинен мати жодної приватної власності, якщо це не викликане крайньою необхідністю. Потім нікому не дозволено володіти такою оселею чи коморою, куди б не мав доступу кожний, хто того забажав би.»

      Але в разі «коли правителі будуть володіти власною землею , будинками , грішми, та відразу ж, замість бути охоронцями, стали б господарями й рільниками, а із союзників інших громадян перетворилися б на ворожих до них тиранів, сповнених ненависті й викликаючи ненависть до себе, плекаючи зло і самі остерігаючись лихих підступів, вони упродовж цілого життя більше боялися б внутрішніх ворогів, ніж зовнішніх, і , як наслідок, і самі вони, і вся держава покотилися ю тоді до своєї найшвидшої загибелі.»

     На думку Платона «… зло для держави – це те, що її роздрібнює і сприяє розпаду на багато частин, а найбільшим добром може бути те, що державу зв’язує та зміцнює її єдність.»

     Негативними сторонами в сучасних державах, через які вони побудовані не так як слід, та внаслідок зміни якої найменшої дрібнички держава могла б вийти на шлях бажаного впорядкування:

-Поки в державах філософи не матимуть царської влади або так звані теперішні царі та правителі не почнуть шанобливо й належно кохатися в філософії і поки це не зіллється в одне – державна влада і філософія…

      Правителі-філософи повинні бути наділений якостями : « Правдивість , несприйняття в жодний спосіб брехні, ненависть  до неї і любов до істини…»

      Стають філософами так: «… замолоду, з хлоп’ячих років люди повинні виховуватись в філософії , вивчати її відповідно до юного віку, а найбільше в той час піклуватися про своє тіло, поки воно росте і мужніє, щоб підготувати грунт для служіння філософії. Згодом, коли їхня душа почне вдосконалюватись, вони повинні напружено її вправляти. Коли ж їхні фізичні сили вичерпаються і політичні та військові справи будуть уже не для них, тільки тоді вони зможуть отримати  справжню насолоду від цих занять – нічим іншим вони вже не клопотатимуть, хіба що вряди-годи, оскільки мають намір жити щасливо, а завершивши життєву дорогу тут, увінчати її відповідним продовженням там.»

     Семінар «Філософія епохи Відродження. Європейська філософія Нового часу та доби Просвітництва»

     Питання семінару

• Соціально-політичні ідеї, які висловлював Макіавеллі

     Новий погляд на людину зумовлював пошуки обґрунтувань сутності суспільства і держави. Визнання людини як індивідуальності так чи інакше диктувало межі цих пошуків. Одним із перших серед них була концепція, запропонована італійським суспільним діячем, мислителем, істориком і воєнним теоретиком Ніколо Макіавеллі (1469 –1527 рр.). він мав певний досвід суспільно-політичної діяльності: близько чотирнадцяти років обіймав посаду секретаря Ради десяти Італійської республіки виконував важливі дипломатичні доручення. Після перевороту, що перевернув владу Медичі, Н. Макіавеллі запідозрили у зраді й змові: він був звільнений з усіх посад, і останню частину свого життя прожив у своєму маєтку поблизу Флоренції. Там Н. Макіавеллі написав більшість своїх творів, головним з яких є загальновідома праця "Володар”.

      Н. Макіавеллі розглядав державу як певний політичний стан суспільства, що характеризується специфічними відносинами між володарем та підвладними, організованими політичною владою, юстицією, законами. Він виділяв такі конституційні види влади: монархія, аристократія, демократія. Кожен з цих видів був нестабільний, ідеальним є змішаний тип влади, які урівноважував би інтереси різних соціальних груп: багатих і бідних.

     «… володар мусить жити зі своїми підданими так, щоб ніякий випадок, злий чи добрий, не викликав у нього зміни до них: бо коли бурхливі часи тебе примусять, тоді вже немає часу чинити людям зло, - а добро, яке ти зробиш, не принесе тобі хісна , бо скажуть : силуване. І ніякого признання воно тобі не принесе.»

     Як стверджує Макіавеллі «той, що приходить до влади при помочі можніх, удержується з більшими труднощами, ніж той, що приходить до влади при помочі народу : бо він, оточений багатьма такими , яким здається, що він довіряють йому, - не може ними ні послугуватися, ні приказувати їм, як хотів би.»

«… цінять володаря тоді, коли він є щирий приятель або щирий ворог. Нерішучі володарі, щоб оминути найближчі небезпеки: переважно вибирають нейтральність і переважно закінчують руїною. Але, коли володар стає сміло по одній стороні і коли той, по стороні якого став , переможе, тоді який би могутній він і не був і якби ти не був відданий на його ласку, буде супроти тебе зобов’язаний і приязно настроєний.»

     « Володар повинен роздавати нагороди для тих , що хочуть віддатися цій праці та й узагалі кожному, хто б це не був і яким це способом не було б, задумує збільшити збільшити його місто чи державу. Крім цього, у відповідних порах  року зайняти  нарід святами й видовищами. А тому, що кожне місто поділене на цехи або на роди, повинен рахуватися з тими корпораціями й інколи приходити на їх зібрання та давати приклади своєї великодушності і ласкавості, високо тримати достойність свого маєстату, бо цього ніколи в ніякій обставині не сміє бракувати.»

Семінар « Онтологія. Філософське розуміння світу.»

      Прийнято вважати, що Платон є одним із засновників ідеалістичного напрямку у світовій філософії. У багатьох творах філософа проводиться думка про те, що буттям в справжньому сенсі слова можна назвати лише абсолютні сутності, зберігають своє буття безвідносно простору і часу. Такі абсолютні сутності називаються в творах Платона ідеями. У діалозі Платона «Тімей» головний оповідач приходить до положення, згідно з яким рішення онтологічного питання цілком залежить від того, як ми вирішуємо питання теорії пізнання. Якщо ми погоджуємося з тим, що істинне пізнання стосується тільки вічного і незмінного буття, а стосовно мінливого і тимчасового не може бути істинного знання, але тільки лише думка, то слід визнати автономне існування ідей.

Семінар «Гносеологія. Філософія і методологія науки»

     Платон ділить пізнання на думку і істинне знання.  У свою чергу, думку, тобто знання про минущих, мінливих речей, підрозділяється їм на уяву та вірування. Істинне ж знання, «епістема», включає в себе «діанойю»- знання розсудливе, опосередковане, дискурсивне і «ноезіс» - інтуїтивне знання, чисте споглядання, розсуд розумом світу ідей безпосереднім чином. За плтоном, ноезіс – це найвищий ступінь пізнання істини, вона доступна лише мудрецям, які пройшли етапи посвячення. Міфи, якими рясніють діалоги Платона, служать засобом «наведення » посвячених на народження в собі цього знання.

       Згідно з таким поділом душі можливі і кілька видів знання про зовнішній світ. За допомогою почуттів людина має почуттєве знання, а за допомогою розуму – інтелектуальне. Ці два види знання, відповідно, також діляться ще на два види: інтелектуальне знання – на розсудливе і розумне, а чуттєве – на віру і подобу. Розум відкриває істину за допомогою логічних міркувань. Звичайно , розум – це вищий вид знання, найбільш правдивий, бо приходить до істини безпосередньо, а розум , осягаючи істину опосередковано, є менш достовірним видом знання.

     Ще менш достовірне знання дають віра і подобу. Віра є знання про чуттєвому світі, а оскільки в чуттєвому світі, крім буття, міститься і матерія, небуття, то і віра – це не знання у власному сенсі слова, а думка, тобто ймовірне знання. Платон говорить, що мистецтво як оперування з чуттєвими предметами негідно людини, оскільки самі по собі чуттєві предмети містять в собі небуття.

Семінар «Проблема людини в філософії»

      У кожної людини є тіло, душа. Душа - головна частина людини, завдяки їй вона пізнає ідеї, в цьому полягає чеснота. Душа реалізує себе в чеснотах поміркованості, мужності і, нарешті, мудрості. Той, хто розуміє це, ліпитиме себе на зразок ідеї блага. Простіше за все бути помірним, складніше - мужнім, ще важче стати мудрим. До блага веде не тільки пізнання, але, любов.

      Суть любові в русі до блага, прекрасного, щастя. У цьому русі є ступені: любов до тіла, любов до душі, любов до блага, прекрасного. Згідно повсякденні уявлення, платонічна любов - це любов, позбавлені чуттєвості потягів. У дійсності ж Платон оспівував любов як спонукальну силу духовного вдосконалення, він виступав проти зведення любові до сексуальної простоті. Любов, за Платоном, це міст з'єднує тілесне, чуттєвість з духовно-піднесеним.

     Отже, трактуючи ідею душі, Платон говорить: душа людини до її народження перебуває в царстві чистої думки, краси. Потім вона потрапляє на грішну землю, де, тимчасово  перебуваючи в людському тілі, як в'язень у темниці, «згадує про світ ідей». Тут Платон мав на увазі спогади про те, що було в колишньому житті: основні питання життя душа дозволяє ще до народження; з'явившись на світ, вона вже знає все, що потрібно знати. Вона сама обирає жереб: їй вже ніби призначена своя доля, доля. Таким чином, Душа, за Платоном, - безсмертна сутність, у ній розрізняються три частини: розумна, звернення до ідей; палка, афективно-вольова; чуттєва, рухома пристрастями, або вожделяющая. Розумна частина душі - основа чесноти, мудрості, палка - мужності; подолання ж чуттєвості є доброчесність розсудливості. Як для Космосу в цілому, джерело гармонії є світовий розум, сила, здатна адекватно мислити, саме себе, будучи разом з тим активним початком, керманичем душі, керуючим тілом, яке саме по собі позбавлене здатності до руху. У процесі мислення душа активна, внутрішньо суперечлива, диалогична, рефлексивно. «Думки, вона робить не що інше, як міркує, сама себе питаючи, стверджуючи, заперечуючи». Гармонійне поєднання всіх частин душі під регулятивним початкомрозуму дає гарантію справедливості як невід'ємного властивості мудрості.